Наталія Дьомова

[serebryannka]

Найкращі із віршів – це ті, яких я не писала.
 

У мене такий дощара, що Боже милий, неначе підлогу мили, і відро води – над чуприною – на потилицю – на плече – потече, як дірявим дахом.

Одноденна нещасливиця і невдаха (в Голлівудських кіно про якесь там чуже Айдахо таку би назвали «лузер»).

На полиці складати неношені плани-блузи під тихі блюзи – вистогнуть вікно-тіні. Що постійного у житті – та вони ж постійні – стабільні, хоча й незмінні.

Так, буває хороша гра при поганій міні: розфарбовуєш оченята, вдягаєш міні – і йдеш у натовп.

От тільки надто – і сильно надто, і пильно надто – неначе розвідка, наче військово-сумлінне НАТО, тебе досліджують і не гублять пусті кімнати.

А вже від себе, як від тиші – не побіжиш.

І хтось говорить: Нато, послухай, Нато – чого минати?
Чому бувати – не об`їдеш, не обійдеш – не перестрибнеш, то хай йому трясця! Цей дощ – і це болото – росте уширш – і, знаєш, всі ми врешті живем у рясці.

Кого ти будеш, дівчинко, проклинати? Вертай у непрогріті свої пенати. Без парасолі, зливою – от і нате – не зовсім вірш.


***
Господи, не любити Твоїх людей – то страшенний гріх,
А любити – краще й не говорити.
І коли усередині пусто, окрім кори Ти
Береш моє тіло – старезний голем-горіх –
І на лобі Твоє ім’я шелестить івритом.

Я посиджу, Господи, очі не затулю
Ані тінню повік, ні сну золотою млою,
Доки вітер волосся вичеше до гілляк.
Не любити Твоїх людей – як ото малою
Обривати крила білому мотилю.
А любити, Господи, Ти ж бо вже знаєш, як.


***
Найкращі із віршів – це ті, яких я не писала.

Коли опівнічний годинник встановлює тло
На денні вистави, на іскри нового кресала,
Що тричі рятує затим, як спалити житло,
Тобі не заснути, хоч як би тебе колисало.

Коли шурхотіння – і човгають втомлені стрілки,
До тиші такої не дай тобі Боже дійти,
Міцної, як чисте похмілля гіркої горілки,
Старої, як сиві від доторку часу світи.

Цих слів не існує – ці стіни у колір слюди
Від відблисків світла і тіней у твої сліди
Схиляються ближче і прихильцем ловлять відбитки:
Усі ці слова невагомо поширюють збитки.
Усе це мовчання росте звідусюди – cюди.

І грієш себе відчайдушним смиренням блідим
До теплого тіла єдино доступної грілки.



***
О.

Відшкрібати себе уранці зі злого ліжка – тверде зар-раза!
Сніданок-робота-студенти (такі ще діти).
Контрольована посмішка, потім – контрольна фраза.
Затримати подих звичаєм водолаза –
І – звичаєм – порадіти.

А на дачі зараз, напевне, зубами бити, маркізо,
І бити дрібно.
Повернутися би до Криму та допити ковток бейлізу –
Де в душевне коріння більше ніхто не влізе.
Бо не потрібно.

Ми візьмемо уривок – на кадри – чесно і без обману.
Дивіться, люба, хіба ж погано?
У цій затоці ніжностями лиману,
У цьому місті зовсім не Колима, ну,
Принаймні, є вода (і гаряча!) в кранах,
А отже – рано, втім, нам довіку рано –
Іти зі стану.

Ну все, я зараз нудити перестану –
Іще дві речі:

У наших стінах стільки живе картечі,
Що нам не личать відступи або втечі.

А, отже, чуєте, сонми підводних течій,
А, отже, знаєте, коловорот води
Вам не завадять узяти дощі на плечі
І привезти сюди.

І ще, Ви знаєте, точно вже на кінцівку –
Щоб я не забалакувала Вам ніч:
Я обіцяю Вам мокру тверду бруківку
І теплу піч.


***
Подорожнє

Потому-потому-потому тремтять поїзди.
По коліях, рейках, а врешті тривожать потому
Мою нерозбірливо-ніжно щемливу утому,
І тугу питому, неначе напругу питому,
Лишаю по собі відбитком німого фантому.
Я їду додому похміллям швидкої їзди.
І колами їду, бо в мене не знайдеться дому.

Цей рух колообразом. Впасти лицем у гладь.
Синю, або зелену – нема різниці
Нам, що полеглі нагло на залізниці.

Осене, осене, темні твої зіниці,
Що тобі до зохлялих моїх приладь:
Руки як круки, усмішки-багряниці,
Коси-покоси, неначе червлена гадь,
Ношено-зношено, впали покошено,
Ти зупинись і погладь:
Сходьте, панянко – станцію оголошено.


***
Нагальна потреба любити також минеться –
Береш себе у кулак. Затискаєш в зуби.
Загинаєш пальці – ще стільки от: місяців, років, життів –
Не знати і не чекати такої згуби,
І грітися не губами, але до груби,
Яка так само глина, але не мнеться.

Пишеш. І щирий шерех сухих листів,
Знов ненаписаних, зрештою, бо навіщо.
Ти не свята і навіть не зовсім віща –
Глиняні руки не можна підняти вище.
Щирих листів ніхто би не захотів.

Лист не постарівся, дівчинко, – пожовтів.

А це означає – жовтень. Всього лиш вісь.
Осіння, або планетна – і це – всього лиш.
Опалим листочком опалену душу оголиш,
Спокійною тишею вірних собі передмість.
Візьмеш хризантему – і пальця – і серце – не вколеш.
І це буде вість.


***
Мій ніжний Боже. Вип`ємо, достобіса усі жалі –
Ці будинки покинуті, їхні душі зате жилі –
Я буду там привидом.
Без приводу –
Походити по риштованню –
Порозглядатися. Ну, так, намело – учора була гроза.
Милий мій Боже, якою гіркою тванню
Розверзаються небеса.

Осіннє небо – виболіле, старе –
Уся ця осінь просто одне тире:
Пере-жити, -ждати.
І дні попереплавлюються на дати,
Слова перекидаються на цитати,
Повітря наїжачується-дере.
На фоні почорнілих чужих дерев
Я можу навіть приязно виглядати.


***
я тобі не скажу
як погода вибілює гори
як виболює горе
і горло і робиться душно
і приходять на голос до мене чужі кредитори
забирати подушне

бо немає вини
і нікому ніхто не повинен
очевидно по суті
і замість тут лити водицю
ти обидві відразу собі забирай половини
хай тобі пригодиться

хай тебе береже
хай тебе обпереже як руни
хай затягує рани і хай проступає в зіницях
і за рік у якомусь порту
у дівиці-фортуни
обміняй на дурницю


Наталія Дьомова